ЧОМУ я, як керівник Волонтерського Центру Допомоги “Люботин SOS”, продовжую допомагати хлопцям і дівчатам ЗСУ, незважаючи на всі обставини та моральне виснаження?
А як можна інакше? Змиритися, як це роблять 60-70% наших цивільних громадян, особливо в 2024 році?
Ця пасивність спостерігається в усіх волонтерських групах, але… навіть уподобайку, лайк чи слова підтримки не ставлять, не кажучи вже про донат у 10-20 грн на потреби ЗСУ — що менше, ніж вартість хліба. Люди, що з вами? Чому в мене та деяких інших болить за Україну, а у більшості вже ні?
Може, тому що мені, як і всім активним волонтерам, пишуть, дзвонять, пересилають відео, після яких ти вже не можеш спати? Хлопцям не вистачає своєї зарплати, щоб купити запчастини, полагодити авто, придбати необхідне, щоб врятувати своє життя, а значить, і ваше.
А як вам спиться? Поділіться своїми думками чи порадами.
При підтримці Волонтерський центр допомоги “Люботин SOS”
